Відмінності між версіями «Палац Жевуських-Лянцкоронських (Розділ)»
| Рядок 9: | Рядок 9: | ||
Після Жевуських палац перейшов у власність родини Лянцкоронських, що володіла ним до 1939 року. | Після Жевуських палац перейшов у власність родини Лянцкоронських, що володіла ним до 1939 року. | ||
Згідно з заповітом, складеним у Відні 14 лютого 1874 року Казимиром Лянцкоронським, маєток у роздолі перейшов у власність його сина | Згідно з заповітом, складеним у Відні 14 лютого 1874 року Казимиром Лянцкоронським, маєток у роздолі перейшов у власність його сина Кароля Лянцкоронського {{тире}} польського мистетцтвознавця, колекціонера та мандрівника<ref name="grabar">{{Cite_Book|назва=Спосіб життя великих землевласників у Східній Галичинів в другій половині XIX - на початку XX ст.|url=https://shron1.chtyvo.org.ua/Hrabar_Mykola/Sposib_zhyttia_velykykh_zemlevlasnykiv_u_Skhidnii_Halychyni_v_druhii_polovyni_KhIKh__na_pochatku_KhK.pdf?|автор=Микола Грабар|рік=2014}}</ref>. | ||
У [[1874]] році | У [[1874]] році Кароль Лянцкоронський розпочав реконструкцію старої частини палацу та добудову нового будинку за проектом ректора Львівської політехніки, професора Юліана Захаревича. У [[1904]] році французьким архітектором Шарлем Баужуетом об'єднано будівлю Захаревича зі старим корпусом. З 1874 до 21 вересня 1880 на будівництво власниками було витрачено 61721 ринських<ref name="grabar"></ref>. | ||
В другій половині 1870-х у резиденції було встановлено систему водопостачання, що складалася з водонапірної вежі та штучного водогону. Вежа знаходилася недалеко від палацу та використовувалася власниками для забезпечення водою палацу, кухні, оранжерей та невеликих фонтанів, розміщених навпроти палацу<ref name="grabar"></ref>. | В другій половині 1870-х у резиденції було встановлено систему водопостачання, що складалася з водонапірної вежі та штучного водогону. Вежа знаходилася недалеко від палацу та використовувалася власниками для забезпечення водою палацу, кухні, оранжерей та невеликих фонтанів, розміщених навпроти палацу<ref name="grabar"></ref>. | ||
| Рядок 24: | Рядок 24: | ||
Перед початком Першої світової війни було добудоване ліве крило палацу за проектом архітектора Люнтваля з Сілезії. Також в цей час споруду було прикрашено медальйонами із зображеннями богів Олімпу, а територію довкола палацу {{тире}} кількома десятками скульптур (в тому числі античних). | Перед початком Першої світової війни було добудоване ліве крило палацу за проектом архітектора Люнтваля з Сілезії. Також в цей час споруду було прикрашено медальйонами із зображеннями богів Олімпу, а територію довкола палацу {{тире}} кількома десятками скульптур (в тому числі античних). | ||
До 1939 року власником маєтку був син Кароля Антоній Лянцкоронський. Напередодні Другої світової війни він перевіз значну частину колекції предметів мистецтва до Віденського палацу Лянцкоронських. | |||
== Примітки == | == Примітки == | ||
Версія за 10:52, 6 лютого 2022
Палац Жевуських-Лянцкоронських — пам'ятка архітектури XVIII-XIX ст. Розташований у смт. Розділ Роздільської селищної громади.
Історія
У 1631 році, після одруження із внукою першого власника Роздолу Матвія Чернієвського Анною, земський суддя Станіслав Жевуський отримав місто як придане. У Роздолі він побудував свою літню резиденцію у стилі класицизму. Флігель - єдиний елемент оригінальної будівлі, що зберігся до наших днів.
Приблизно у 1740 році Міхал Юзеф Жевуський побудував тут свою нову резиденцію — кам'яний замок-палац, названий за ім'ям дружини Міхала Юзефа Францишки із Центнерів як Франкопіль. У побудові палацу взяли участь архітектор Бернард Меретин, скульптор Ян Гетнер, маляр Шимон Яремкевич. Палац був зведений у стилі французького ренесеансу за зразком замків долини Луари. У цей же час біля палацу було закладено парк.
Після Жевуських палац перейшов у власність родини Лянцкоронських, що володіла ним до 1939 року.
Згідно з заповітом, складеним у Відні 14 лютого 1874 року Казимиром Лянцкоронським, маєток у роздолі перейшов у власність його сина Кароля Лянцкоронського — польського мистетцтвознавця, колекціонера та мандрівника[1].
У 1874 році Кароль Лянцкоронський розпочав реконструкцію старої частини палацу та добудову нового будинку за проектом ректора Львівської політехніки, професора Юліана Захаревича. У 1904 році французьким архітектором Шарлем Баужуетом об'єднано будівлю Захаревича зі старим корпусом. З 1874 до 21 вересня 1880 на будівництво власниками було витрачено 61721 ринських[1].
В другій половині 1870-х у резиденції було встановлено систему водопостачання, що складалася з водонапірної вежі та штучного водогону. Вежа знаходилася недалеко від палацу та використовувалася власниками для забезпечення водою палацу, кухні, оранжерей та невеликих фонтанів, розміщених навпроти палацу[1].
Окрім палацу, до двірського ансамблю входили такі об'єкти: два флігелі, будівля архіву, чотири оранжереї, стайня та возівна, пивниця, дім та стайня городника, хлів при городі. Навколо палацу розташовувався парк площею близько 14 га. Відомо, що при таксуванні Роздільського ключа у березні 1897 року резиденція оцінювалася в 401119 ринських[1].
У оранжереях вирощувалися екзотичні рослини: кактуси, орхідеї, ананаси, пальми, цитрусові, тюльпани та інші. Відомо, що у 1898 році рослини з оранжерей Роздільської резиденції експонувалися на городничо-бджільничій виставці у Львові[1].
У 1902 році резиденцію було електрифіковано. Устаткування було розраховане на 320 ламп, 16 свічок та 2 великі лампи. Неподалік палацу було побудовано цегляний будинок для електростанції, у якій були встановлені динамо-машина (подавала струм з напругою 110-150 В), паровий двигун та акумулятори. Загальний кошторис електифікації садиби склав 16047 корон. У тому ж році у палаці було проведено парове опалення[1].
При палаці існувала величезна бібліотека, що налічувала понад 70 тисяч томів та 120 тисяч фотографій[1].
Перед початком Першої світової війни було добудоване ліве крило палацу за проектом архітектора Люнтваля з Сілезії. Також в цей час споруду було прикрашено медальйонами із зображеннями богів Олімпу, а територію довкола палацу — кількома десятками скульптур (в тому числі античних).
До 1939 року власником маєтку був син Кароля Антоній Лянцкоронський. Напередодні Другої світової війни він перевіз значну частину колекції предметів мистецтва до Віденського палацу Лянцкоронських.
