Вишиваний Василь Васильович

Василь Васильович Вишиваний (13 лютого 1994, с. Дуліби Жидачівського району — 2 березня 2022) — старший лейтенант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни. Проходив службу на посаді командира окремого інженерно-саперного взводу.

Життєпис

На основі статті «У боях за Україну загинув житель Львівщини Василь Вишиваний» на сайті Varta1

Народився в селі Дуліби Жидачівського району.

У 2009 році одержав неповну середню освіту у Дулібській школі, продовжив навчання у Мукачівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. У 2014 році здобув повну загальну середню освіту в Жидачівському професійному ліцеї.

24 жовтня 2014 року підписав контракт зі спеціалізованим відділом військової служби правопорядку Західного територіального управління.

У 2015 році вступив до Національної військової академії імені Гетьмана Петра Сагайдачного.

З 11 січня 2015 року брав участь у антитерористичній операції, перебуваючи безпосередньо в районі проведення АТО на території Луганської та Донецької областей.

У 2019 році закінчив навчання в Академії сухопутних військ імені Сагайдачного і отримав звання лейтенанта. Був розподілений до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Регулярно виїжджав з підрозділами на Схід.

За участь в антитерористичній операції був нагороджений відзнакою Президента України, подяками від командування.

Загинув 2 березня 2022 року під мінометного обстрілу рятуючи особовий склад своєї групи. У Василя Вишиваного залишилась дівчина, з якою вони мріяли створити сім'ю, старші сестра і брат, батьки.

Залибель

У дописі на сторінці «Часопису Ходорівщини» детально описані спогади брата Василя Кирила про його загибель від рук російських окупантів:

Це була його четверта ротація. 80 ОДШБ поїхала відразу як розпочалась війна. Їхнім завдання було унеможливити прорив противника у визначеному напрямку. Вони мінували міст, лісосмугу, щоб піхота і техніка не пройшли в їхньому напрямку. Це була не перша колона. Перед тим було декілька спроб проривів. Василь мені телефонував, казав що закінчився бій, який тривав 5 годин, вони відбили наступ і вороги втікали в різні сторони. Він також говорив, що після допиту відповідних органів, які прибули туди, окупанти зізнавались, що знали куди йдуть і яке їхнє завдання. Говорив, що вони мали карти, завдання, знали населені пункти, яка бригада стоїть проти них, знали про 80-ту бригаду, яка їх буде зустрічати. Це сталось ввечері 2 березня, як тільки почало смеркатись. Хлопці тримали оборону для того, щоб черговий раз покласти міни і зупинити колону противника. Вони роботу майже закінчили, все підключили. В цей час почався мінометний обстріл і Василь дав команду своїй групі йти в укриття. Відстань була приблизно 200 м. Його заступник і він відходили останніми і не встигли сховатись. Чергова міна попала в ті міни, які були в землі і це здетонувало. Ударною хвилею, осколками, асфальтом їх всіх посікло. Василь і його заступник загинули. Хлопці в укритті отримали поранення і контузії. Василь Вишиваний був досвідченим професійним воїном. Сапер повинен мати сертифікат для роботи з різними видами мін – агресора чи нашими, з мінами, які заборонені Мінськими угодами. Після закінчення академії він їздив на курси і мав доступ і дозвіл на такі речі. Переживав за підлеглих, за солдатів - контрактників, які мали досвід війни, але не мали досвіду роботи з мінами, тому старався робити все сам із своїм заступником, який також вже багато років був в армії. В четвер 3 березня зателефонував командир Василя і сказав: «Вибач, що не вберегли. Твій брат загинув, як герой, рятуючи особовий склад. Він підірвав міст, що унеможливило прорив противника у нашому напрямку і дало змогу нашим військам згрупуватись і підтягнути сили інших механізованих підрозділів, для того щоб відбити черговий наступ». В саперів така робота, що якщо морально-психологічний стан не стійкий, командир може не дати дозволу виходити. Потрібно бути зібраним, а коли часто говориш з рідними, трохи розслабляєшся. Тому Василь не часто говорив з мамою чи коханою. Жартували і підтримували один одного як могли. Василь говорив, що їде для того, аби виконати будь - яку задачу, що поставлять перед ним. Знав і розумів все. Я також чекав коли дадуть команду, вже був готовий їхати. Говорив брату, якщо вийде, буду біля тебе. Він сказав: «Не бійся нічого, тут все нормально. Ми повинні просто робити свою роботу. Ми вчились по 9 років, щоб здобути звання і професію». То я його заспокоював, то він мене. Але ми ніколи не говорили про страх, завжди жартували. Хоч попри жарти розуміли, що це біда на всю Україну і те, що ми можемо і не вернутись. В такі моменти завжди згадували маму. Коли я був в 2018 році в напрямку Жолобок, де проходили важкі бої, брат говорив мені: «Пам’ятай, що в нас мама є і в неї слабе серце. Ти повинен повернутись. Повинен берегти себе заради того, щоб з мамою все було добре. Бо вона не переживе втрату мою, чи твою».