Жидачівський повіт

Матеріал з Енциклопедія Жидачівщини
Версія від 13:33, 17 квітня 2022, створена Dinamicandriy (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Жидачівський повіт після 1934 року

Жидачівський повіт — історична адміністративна одиниця на українських землях, що входила до складу Австро-Угорської імперії, Західно-Української Народної Республіки, Республіки Польщі та УРСР. Адміністративним центром повіту було місто Жидачів.

Історія

У складі Австро-Угорської імперії

Жидачівський повіт був утворений у 1867 році шляхом об'єднання Миколаївського (36 ґмін) та Журавненського (37 ґмін) повітів в результаті поділу Галичини на 74 райони. Миколаївський та Журавненський повіти були утворені до цього у квітні 1854 року і належали до Стрийського округу Львівського адміністративного регіону[1].

Жидачівський повіт після адміністративного поділу 1867 року

Поділ судових органів у вигляді двох адміністрацій (Миколаїв і Журавно) зберігався до 1882 року, коли з них було утворено Жидачівську повітову судову адміністрацію.

У 1877 Жидачів отримав статус центру Єврейського адміністративного центру, тут реєструвалися народження, смерті та одруження євреїв Жидачівського повіту, а також зберігалися метричні книги[2].

У складі ЗУНР

Наприкінці вересня 1918 року у Львові українцями було сформовано Центральний Військовий Комітет (ЦВК), що почав роботу з підготовки збройного повстання з метою створення власної держави на західноукраїнських землях.

18 жовтня 1918 року була оголошена «Проклямація Української Національної Ради» (УНРади) про створення Української держави в українських етнічних землях Австро-Угорщини.

1 листопада 1918 року ЦВК під загрозою встановлення в Галичині влади Польської ліквідаційної комісії ухвалив рішення про збройне встановлення влади краю. Встановлення української влади було зреалізоване силами українських підрозділів розквартированих на цій території австрійських військових частин, демобілізованих українських старшин та стрільців за підтримки місцевої ітелігенції та селян. Жидачівський повіт став одним із 49 політичних повітів Галичини, що опинилися під адмініструванням ЗУНР у другій половині листопада 1918 року в результаті встановлення української влади[3].

У Жидачеві збройне повстання було здійснено проти ночі 1 листопада 1918 року. Селяни із сіл Тейсарів, Пчани, Іванівці та Туради під проводом двох українських військових старшин захопили Жидачів, роззброївши перед тим військову станицю в Тейсарові та станицю жандармерії у Цуцилівцях (зараз Вільхівцях). В Жидачеві повсталим вдалося без спротиву захопити велику кількість зброї з повітовогї станиці жандармерії та місцевого табору для інтернованих російських військовополонених[4].

Зранку представники Української національно-демократичної партії (УНДП) о. Іван Головкевич (декан і парох Тейсарова, маршалок Повітової Ради) та Іван Білинський (голова комітету і управитель народної школи в Пчанах) перейняли владу від австрійського урядового апарату. Тимчасову цивільну владу очолив І. Білинський[3].

По селах жидачівського повіту було проведено вибори громадських управ, а також вибрано делегатів, котрі мали зібратися для вибору повітового державного комісаря[4].

Меморіальна дошка, встановлена на колишній будівлі староства в Жидачеві

8 листопада 1918 року відбулися вибори нових органів влади. Повітовим комісаром було обрано д-ра Михайла Качмарського (71 голосом). Комісаром з військових справ став Микола Левицький (колишній четар австрійської армії, нотаріальний кандидат із Золочева). У місті була утворена повітова військова команда. Першим військовим комендантом став Леопольд Балицький (управитель народної школи в Роздолі)[3].

В Журавно українська влада була встановлена після одержання звістки про становлення влади у Львові. Катехит Журавна о. Григорій Музичка разом з селянином Матвієм Кундою відібрали револьвери в комендантів військового гарнізону та відділення місцевої жандармерії. Військовим комендантом було призначено підстаршину УСС Качарабу, а Кунда став його заступником. Комендантом жандармерії Журавна призначили Гриня Мисака (селянина з Володимирців). Судовий радник Михайло Чапранський став начальником місцевого суду. Музичка посів посаду міського комісара-бургомістра[3].

Організатором повстання в Миколаєві був старший десятник УСС Особа, зв'язковим від УНРади у Львові — студент-правник Микола Говикович. Українську адміністрацію у Миколаєві встановили 3 листопада 1918 року. Зібравши місьму молодь, десятник особа зажадав від коменданта австрійської військової господарської частини передати зброю і спорядження українцям. Здобутими рушницями було озброєно загін із 70 осіб. Комендантом жандармерії став Макар, колишній жандармерський вахмістр. Військове майно взяв під свою управу Стефан Колодій, колишній фельдфебель австрійської армії. У місті було організовано Бойову Управу в складі: Михайло Вишневський, Михайло Шаран та Іван Говикович. Згодом комендантом став сотник Іван Фіцалович зі Стрия. Військові сили українців у Миколаєві налічували близько 300 стрільців[3].

Міськими комісаром став заможний селянин Андрій Гірник, делегатами до Повітового Виділу УНРади в Жидачеві були Антін Одноріг та Степан Пришляк[3].

В середині листопада 1918 року Качараба разом з місцевими добровольцями виїхав за наказом військової влади на львівський фронт. На його місце було призначено Миколу Салдана з с. Лівчиці[3].

У грудні 1918 року Миколу Левицького було обрано делегатом до УНРади від Жидачівського повіту[3].

Найвищим розпорядчим та виконавчим органом державної влади ЗУНР був уряд — Рада Державних Секретарів (РДС). У перші місяці діяльності РДС міністрам було доручено допомагати повітовій владі організовувати адміністрацію, забезпечити правопорядок та розпочати мобілізацію чоловічого населення до українського війська. Секретареві внутрішніх справ Лонгинові Цегельському було визначено Жидачівський повіт (разом з Бібірським та Стрийським)[3].

У складі ЗУНР Жидачівський повіт входив до Стрийської військової округи Станиславівської війської області.

При жидачівському повітовому комісаріаті було створено харчовий уряд і впроваджено в урядування двох шкільних інспекторів (одного по технічні і одного по педагогічній освіті). У своєму нарисі «Жидачів у р.р. 1918-1919» О. Василич зазначає, що жидачівська повітова цивільна управа в цей час була одним з найуспішніше функціонуючих урядів на території ЗО УНР. При цивільній управі також існувала окрема повітова військова команда. Спочатку при ній був лише невеличкий відділ війська з 30 людей, що в основному займався охороною військового майна. Згодом повітова команда одержала зброю і вже на початку грудня 1918 року вислада під Львів 2 сотні під проводом четаря Голембйовського[4].

З листопада 1918 до січня 1919 повітова військова команда в Жидачеві займалася мобілізацією та доставкою харчів для групи Щирець[4].

Після відходу Балицького, його на посаді військового коменданта замінив сотник Турчин (пробув на цій посаді аж до віступу у травні 1919)[4].

У складі Польської Республіки

Після окупації поляками земель ЗУНР Жидачівський повіт був включений до складу Станіславського воєводства, утвореного 20 грудня 1920 року.

У складі УРСР

27 листопада 1939 року постановою Верховної Ради УРСР Жидачівський повіту було включено до новоутвореної Дрогобицької області[5].

Адміністративний устрій

Жидачівський повіт був утворений шляхом об'єднання 36 ґмін Миколаївського та 37 ґмін Журавнівського повітів[6].

Повіт Ґміни
Миколаївcький Бережниця Королівська, Березина, Цуцилівці, Черниця, Дем'янка-Піддністрянська, Дем'янка-Лісна, Демня, Держів, Дроговиж, Гніздичів, Ілів, Іванівці, Київці, Крупсько, Малехів, Миколаїв (місто), Надітичі, Пчани, Пісочна, Покрівці, Рогізно, Розділ (містечко), Розвадів, Рудники, Стільсько, Тейсарів, Тростянець, Туради, Устя, Верин, Волиця Гніздичівська, Велика Воля, Мала Воля, Волцнів, Журавків, Жидачів (місто), Жидачівські фільварки
Журавнівський Баличі Подорожні, Баличі Зарічні, Буянів, Чертіж, Дубравка, Малі Дідушичі, Ганнівці, Сидорівка, Яйківці, Йосиповичі, Корчівка, Которини, Крехів, Ляхівці Подорожні і Маринка, Ляхівці Зарічні, Любша, Лютинка, Лівчиці, Лисків, Монастирець та Старе Село, Мазурівка, Мельнич, Межиріччя, Млиниська, Нове Село (містечко) при Корнелівці, Облазниця, Побережжя, Адамівка, Протеси, Руда (містечко) при Кохавино, Смогів, Станькова при Кулінках, Сулятичі, Тернавка, Володимирці, Заболотівці, Журавно (містечко), Жирівське

Ґміну Станькова до Першої світової війни було передано Калуському повіту.

Наступна зміна у адмінітративному устрою повіту відбулася аж у квітні 1927 року, коли було вилучено частину сільської ґміни Пчани та утворено самоврядну ґміну Воля Любомирська[7]. Також 1 квітня 1927 року до міста Журавно було приєднано село Побережжя[8].

28 травня 1934 року сільські ґміни Баличі Зарічні, Баличі Подорожні та Йосиповичі було вилучено з Жидачівського повіту та приєднано до Стрийського[9].

1 серпня 1934 року було здійснено новий поділ на сільські ґміни шляхом об'єднання існуючих cільських гмін. Новоутворені ґміни відповідли волості — громаді кількох сіл, що були пов'язані територіально[10].

Об'єднані ґміни Старі сільські ґміни Кількість
Ґміна Миколаїв Демня, Дроговиж, Надітичі, Розвадів, Рудники, Стільсько, Тростянець, Усть, Верин, Велика Воля 10
Ґміна Розділ Березина, Черниця, Держів, Ілів, Київці, Крупсько, Малехів, Пісочна 8
Ґміна Журавно Буянів, Чертіж, Дубравка, Корчівка, Которини, Ляхівці Подорожні, Ляхівці Зарічні, Лютинка, Лисків, Монастирець, Мельнич, Новошини, Протеси, Тернавка, Володимирці 15
Ґміна Жидачів Цуцилівці, Дем'янка-Лісна, Дем'янка-Піддністрянська, Гніздичів, Іванівці, Межиріччя, Пчани, Рогізно, Тейсарів, Туради, Воля Любомирська, Волиця Гніздичівська, Волцнів 13
Ґміна Млиниська Антонівка, Бережниця Королівська, Голешів, Яйківці, Любша, Млиниська, Мазурівка, Смогів, Заболотівці, Журавків 10
Ґміна Руда Ганнівці, Сидорівка, Крехів, Лівчиці, Махлинець, Нове Село, Облазниця, Покрівці, Руда, Сулятичі, Жирівське 11

Демографія

Населення

Історична динаміка зміни кількості населення повіту:

Рік Міське Сільське Разом
1869[11] 28548 29130 57678
1880[11] 30488 31341 61829
1890[11] 32335 32779 65114
1900[11] 36921 37237 74158
1910[11] 41180 42159 83339
1921 77024
1931[12] 83644
1939[13] 90330

Релігії

Історична динаміка кількості представників певної релігії (конфесії) у повіті:

Рік римо-католиків греко-католиків православних протестантів юдеїв
1869[11] 7317 43051 1 237 7070
1880[11] 8682 45365 1 304 7477
1890[11] 7116 52046 2 189 5760
1900[11] 11138 55677 6 276 7062
1910[11] 13242 63056 1 168 6871

Примітки

  1. ↑ A Guide to Galician Districts, Gesher Galicia, переглянуто 30 січня 2022
  2. ↑ 1877 Galician Administrative Districts, Gesher Galicia, переглянуто 30 січня 2022
  3. ↑ 3,0 3,1 3,2 3,3 3,4 3,5 3,6 3,7 3,8 О.Павлишин: Львівщина в добу Західно-Української Народної Республіки — Львів : Літопис, 2008.
  4. ↑ 4,0 4,1 4,2 4,3 4,4 Омелян Василич: Літопис Червоної Калини, квітень 1932: "Жидачів у р.р. 1918-199" — 1932.
  5. ↑ Указ президиума Верховного Совета УССР от 27 ноября 1939, Верховна Рада України, переглянуто 31 січня 2022
  6. ↑ Jahrgang 1867, IX. Stück, Nr. 17: „Verordnung des Staatsministeriums vom 23. Jänner 1867“, Österreichische Nationalbibliothek, переглянуто 30 січня 2022
  7. ↑ Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 15 listopada 1926, ISAP, переглянуто 30 січня 2022
  8. ↑ Rozporządzenie Rady Ministrów z dnia 15 lutego 1927, ISAP, переглянуто 30 січня 2022
  9. ↑ Rozporządzenie Rady Ministrów z dnia 28 maja 1934, ISAP, переглянуто 30 січня 2022
  10. ↑ Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 26 lipca 1934, ISAP, переглянуто 30 січня 2022
  11. ↑ 11,0 11,1 11,2 11,3 11,4 11,5 11,6 11,7 11,8 11,9 Jan Malecki, Kazimierz Zajac: Informator statystyczny do dziejów społeczno-gospodarczych Galicji: ludność Galicji w latach 1857-1910
  12. ↑ Skorowidz gmin Rzeczypospolitej Polskiej : ludność i budynki — Warszawa : nakł. Głównego Urzędu Statystycznego, 1935.
  13. ↑ Володимир Кубійович: Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939 — Мюнхен : LOGOS, 1983.
Отримано з https://zhydachiv.wiki/mediawiki/index.php?title=Жидачівський_повіт&oldid=3891