Данилишин Олексій Васильович
Олексій Васильович Данилишин (9 березня 1931, c. Облазниця Жидачівського повіту) — політв'язень, письменник, дослідник історії національно-визвольної боротьби на теренах Жидачівщини. Член Братства ОУН, УПА, КУН, Спілки політв'язнів, ГО «Дзвони пам'яті».
Життєпис
Народився 9 березня 1931 року в селі Облазниця Жидачівського повіту в селянській родині.
Батько Олексія був досить освіченим — належав до церковного комітету та брав участь у зібраннях товариства «Просвіта». Дбаючи про освіту сина, він за рекомендацією священника Якова Хом'яка віддав Олексія навчатися до Стрийської української гімназії. Навчання там, втім, син не закінчив через початок війни. Шкільну освіту Олексій Данилишин завершив вже за совіцької окупації, закінчивши 7-річну школу. У 1947 році Олексій вступив до Стрийського педагогічного училища.
У 1949 році завдяки односельцю Йосипу Михайловичу Олексій став членом підпільної молодіжної організації ОУН «Месники», провідником якої був Юрій Кремінь («Тарас»), уродженець Буянова.
За розповсюдження забороненої і підпільної літератури ОУН, листівок серед студентів і викладачів 29 червня 1950 року Олексія Данилишина заарештували органи МГБ. Арешт відбувся за доносом зв'язкового в гуртожитку у Стрию. Разом з Олексієм було заарештовано ще 14 учасників підпілля, зокрема Юрія Креміня та Йосипа Михайловича.
Під час слідства Олексія Данилишина утримували у дрогобицькій тюрмі, де його неодноразово допитували та катували.
14-15 грудня 1950 року трибунал присудив Олексію 25 років позбавлення волі та п'ять років позбавлення прав з конфіскацією майна за ст. 54-1а, 54-11; 54–10; 54–8 КК УРСР. Його товариші, члени ОУН, Юрій Кремінь та Йосип Михайлович були засуджені до розстрілу.
Етапування до концтабору розпочалося тільки через 10 місяців після винесення вироку — весь час до цього Олексій Данилишин продовжував перебувати у дрогобицькій тюрмі.
14 жовтня 1951 року Данилишин був етапований до табору «Степлаг», що розташовувався в місті Джезказган Карагандинської області. Працював на закритих підземних шахтах, каменоломнях, кар'єрах мідної руди. Займався захистом прав політвязнів, за що у 1953 році був переведений до штрафного табору п/скр 392/31. Брав участь у таборових повстаннях.
У 1956 році був звільнений за рішенням виїздної комісії Верховного суду СРСР. У тому ж році повернувся в рідне село, проте отримав відмову в одержанні прописки. Отримавши роботу на Роздільському сірчаному кобінаті, оселився у селі Берездівці Миколаївського району. Як неблагонадійний довгий час перебував під наглядом КДБ.
Паралельно з роботою закінчив 10-й клас вечірньої школи й отримав спеціальність електрорадіомеханіка в Стрийському профтехучилищі. Згодом закінчив технікум електрифікації та механізації сільського господарства. 13 років працював в Жидачівському районі в електромережі.
З 1973 по 1991 рік працював у пересувній техколоні Львівспецмонтажу.
Після виходу на пенсію почав займатися дослідженнями національно-визвольного руху на Жидачівщині. Відвідав з експедиціями понад 100 населених пунктів. За результатами досліджень написав і видав дві книги.
Сім'я
З дружиною Ганною Деодорівною одружилися у 1959 році. Виховали двох синів та доньку.
Книги
- «Дзвони пам'яті» (2009)
- «Повстанськими стежками Жидачівщини. Бої, бункери, криївки…» (2012)
- «Повстанськими стежками Жидачівського краю: підрозділи, бункери, криївки, бої» (2020)
